В структуру (строение, расположение) понятия правового статуса входят следующие элементы:

а) права и обязанности;

б) законные интересы;

в) правосубъектность;

г) гражданство;

д) юридическая ответственность;

е) правовые принципы;

ж) правовые нормы, устанавливающие данный статус;

з) правоотношения общего (статусного) типа.

Субъективные права -- гарантированная государством мера возможного поведения личности, важнейший элемент ее конституционного статуса.

Обязанности -- вид и мера должного (требуемого) поведения. Они означают целесообразное, социально необходимое поведение человека в обществе.

В правах и обязанностях фиксируются образцы, стандарты поведения, которые государство берет под защиту, считая их обязательными, полезными, целесообразными для нормальной жизнедеятельности социальной системы; раскрываются основные юридические принципы взаимоотношений государства и личности.

Под законным интересом следует понимать стремление субъекта пользоваться

определенным социальным благом и в некоторых случаях обращаться за защитой к компетентным органам в целях удовлетворения не противоречащих нормам права интересов, которое в определенной степени гарантируется государством в виде юридической дозволенности, отраженной в объективном праве либо вытекающей из его общего смысла. Возможность реализации правового статуса законодательство России связывает с понятием правосубъектности -- возможностью и способностью своими действиями приобретать права и нести обязанности, а также быть субъектом юридической ответственности. В понятие правосубъектности включается три элемента:

Правоспособность (возможность приобретать права и нести обязанности);

Дееспособность (способность своими действиями осуществлять права и нести обязанности);

Деликтоспособность (возможность и способность нести ответственность за свои действия).

При этом если правоспособность принадлежит всем находящимся на территории России индивидам, то дееспособность некоторых из них может быть ограничена или отсутствовать вовсе.

В статье 17 Конституции Российской Федерации сказано, что основные права и свободы человека неотчуждаемы и принадлежат каждому от рождения. Кроме того, приобретение статуса гражданина России может быть связано с результатом приема в гражданство, восстановления в гражданстве или с иными основаниями, предусмотренными Федеральным законом «О гражданстве Российской Федерации» или международным договором России.

Утрата правосубъектности человека наступает с моментом его смерти. Утрата правосубъектности гражданина может наступать как с его смертью, так и в результате утраты им такого статуса.

Ответственность как элемент правового статуса человека и гражданина предполагает возможность применения к нему мер государственного принуждения в том случае, если он совершает противоправное деяние, предусмотренное законодательством в качестве основания ответственности.

Юридическая ответственность может возникать только в случае нарушения субъектом правовых норм и осуществляется в строгом соответствии с ними. Она всегда связана с государственным принуждением и преследует цель защиты правопорядка, поскольку именно юридическая ответственность является тем средством, которое предотвращает либо блокирует противоправное поведение и стимулирует общественно полезное поведение субъекта права.

Принципы права -- основные идеи, руководящие положения, определяющие содержание и направления правового регулирования.

С одной стороны, они выражают некие закономерности права, а с другой -- представляют собой наиболее общие нормы, которые действуют во всей сфере правового регулирования и распространяются на всех субъектов. Эти нормы либо прямо сформулированы в закон, либо выводятся из общего смысла законов.

Принципы права определяют пути совершенствования правовых норм, выступая в качестве руководящих идей для законодателя. Они являются связующим звеном между основными закономерностями развития и функционирования общества и правовой системой. Благодаря принципам, правовая система адаптируется к важнейшим интересам и потребностям человека и общества, становится совместимой с ними.

Правовые принципы подразделяются на свойственные праву в целом (общеправовые), его отдельным отраслям (отраслевые) или группе смежных отраслей (межотраслевые).

Конституционное выражение получили следующие принципы правового статуса личности:

1. равноправие

2. неотчуждаемость прав и свобод

3. непосредственное действие прав и свобод

4. гарантированность прав и свобод

5. признание общепризнанных принципов и норм международного права и

международных договоров

Право выражается в правовой норме, которая представляет собой общее правило поведения, обязательное для всех.

Идея общих правоотношений выдвинута потребностями жизни, практики. Наука лишь обобщила то, что существовало и существует в реальности. Прямое действие российской Конституции, закрепление в ней естественных прав человека, изменение корреляционных взаимосвязей личности и государства, другие реалии и приоритеты наших дней по-новому высвечивают значение обсуждаемой разновидности правовых отношений.

Происходящие в стране перемены не только не колеблют сути указанной концепции, а напротив, придают ей новые важные грани, черты, аргументы. Она как бы обретает еще большую легитимность, правомерность. Расширяются границы и возможности ее осмысления. И если раньше были какие-то сомнения на этот счет, то сейчас они, полностью отпали, ибо слишком очевидными стали научные и законодательные предпосылки для выдвижения и отстаивания названной идеи.

Отрицание общерегулятивных правоотношений равносильно отрицанию действия конституционных норм, их эффективности. В статье 2 Конституции Российской Федерации говорится: «Признание, соблюдение и защита прав человека и гражданина - обязанность государства». Это означает, что российские граждане как носители этих прав выступают по отношению к государству в качестве управомоченных, а государство по отношению к ним является правообязанной стороной.

Иными словами, перед нами типичное правоотношение общего характера, поскольку в нем все же не конкретизированы необходимые детали взаимных обязательств его участников. Да и не могут быть конкретизированы, так как конституционные нормы по своей природе являются в основном учредительно-закрепительными, фиксирующими. Но это именно правоотношения, а не фактические отношения, никак не опосредуемые правом, законами.

Правовой статус фиксирует по сути дела фактический (социальный) статус лица, его реальное положение в обществе. Правовой статус – есть признанная конституцией и законодательством совокупность прав и обязанностей субъектов, а также полномочий государственных органов и должностных лиц, с помощью которых они выполняют свои социальныe роли . Именно права и обязанности составляют ядро правового статуса.

В структуре правового статуса личности выделяют такие элементы, как:

Права и обязанности;

Законные интересы;

Правосубъектность;

Гражданство;

Юридическая ответственность;

Правовые принципы и т.д.

Виды правового статуса:

Правовой статус бывает общим , специальным и индивидуальным. Эти виды отражают соотношение таких философских категорий, как «общее», «особенное» и «отдельное».

Общий - это статус лица как гражданина государства, закрепленный в конституции. Он не зависит от различных текущих обстоятельств (перемещений по службе, семейного положения, должности, выполняемых функций), является единым и одинаковым для всех, характеризуется относительной статичностью, обобщенностью. Содержание такого статуса составляют главным образом те права и обязанности, которые предоставлены и гарантированы всем и каждому.

Общий правовой статус не в состоянии учесть всего многообразия субъектов права, их особенностей, отличий, специфики. Поэтому в него не входят многочисленные субъективные права и обязанности, которые постоянно возникают и прекращаются у субъектов в зависимости от их трудовой деятельности, характера правоотношений в которые они вступают, других ситуаций.

Специальный статус фиксирует особенности положения определенных категорий граждан (студентов, участников войны, бизнесменов, адвокатов и т.д.), обеспечивает возможность выполнения их специальных функций. Указанные слои, группы, базируясь на общем конституционном статусе, могут иметь свою специфику, дополнительные права, обязанности, льготы, предусмотренные текущим законодательством.

Индивидуальный статус отражает конкретику отдельного лица (пол, возраст, семейное положение, должность, трудовой стаж и т.п.) и представляет собой совокупность персонифицированных прав и обязанностей личности. Твердое знание каждым своего личного статуса, своих прав и обязанностей – признак правовой культуры, юридической грамотности. Индивидуальный правовой статус подвижен, динамичен, он меняется вместе с теми изменениями, которые происходят в жизни человека.

Понятие «правовой статус», во-первых, имеет собирательный характер, ибо вбирает в себя правовые статусы граждан, иностранцев, лиц с двойным гражданством, лиц без гражданства, беженцев, вынужденных переселенцев; во-вторых, отражает индивидуальные особенности личности и ее реальное положение в системе разнообразных общественных отношений; в-третьих, позволяет увидеть права и обязанности личности в определенной целостности, в системном и взаимообеспечиваемом виде; в-четвертых, дает возможность проводить сравнение статусов, открывает пути дальнейшего их совершенствования.

Правовой статус - комплексная категория, отражающая взаимоотношения личности и общества, гражданина и государства, индивида и коллектива, другие социальные связи. Поэтому важно, чтобы человек правильно представлял свое положение, свои права и обязанности, место в той или иной структуре. .

В разные исторические эпохи правовой статус граждан был неодинаков. Достаточно сравнить, скажем, рабовладение, феодализм, чтобы убедиться в этом. Существенно зависит он и от типа политического режима в рамках одной и той же формации. Причинная обусловленность правового статуса сложная и богатая.

Правовой статус личности в современной России весьма противоречив. С одной стороны, он в своей основе ориентирован на человека (хотя пока в большой мере декларативно) и имеет достаточно прогрессивную законодательную базу, соответствующую в целом международно-правовым стандартам. С другой стороны, правовой статус индивида в условиях кризиса в экономической и политической системах не является стабильным, обеспеченным. На его природу и характер влияют такие негативные процессы в нашей действительности, как рост преступности и безработицы, бюрократизм и чиновничий произвол, спад производства и невыплата заработной платы, проблема беженцев и вынужденных переселенцев и т.д. и т.п.

Предыдущая

Складні зв"язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі - у формі прав, свобод та обов"язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Правовий статус - системи законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов"язків особи. Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки суб"єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого - схвалюються суспільством..

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Ознаки правового статусу:

1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб"єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів - обов"язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов"язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу - це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб"єктивні інтереси. Це - частина об"єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи - нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом.. Це виявляється у самостійному виборі суб"єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб"єктивних інтересів.

Законні інтереси особи - це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений законодавцем.

Юридичні обов"язки особи - це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить суб"єктивне право.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: - правосуб"єктність; права; свободи; обов"язки;

Класифікація правового статусу :.

I. За характером (змістом) правовий статус класифікують на :

загальний (конституційний), що характеризує статус особи як громадянина держави. Він визначається конституцією і не залежить від певних поточних факторів, є рівним, єдиним і стабільним для всіх суб"єктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. Даний статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховувати багатоманітності суб"єктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначає ступінь демократичності та соціальне призначення держави;

спеціальний (родовий) статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базується на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючі права, обов"язки та пільги, передбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, інвалідів тощо);

галузевий статус характеризує особливості прав та обов"язків суб"єктів стосовно певної сфери суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормами галузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністративно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий, кримінально-правовий та інші статуси;

індивідуальний статус фіксує можливості та обов"язки певної конкретної особи. Він є сукупністю персоніфікованих прав та обов"язків, є динамічним та змінюється відповідно до змін у житті суб"єкта.

II. За суб"єктами розрізняють правовий статус:

фізичних та юридичних осіб;

іноземців, осіб без громадянства;

статус біженців;

статус українських громадян, які перебувають за кордоном;

професійний та посадовий статус;

статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

2.2 Правовий статус особи: поняття, принципи та зміст

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави;

свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу : одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін..

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного обов’язку не включає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

правосуд’єктність;

• обов’язки;

  відповідальність (має вторинний характер – реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв’язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг.

Види правових статусів особи:

загальний – статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності;

спеціальний – статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб.

індивідуальний – статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів (різноманітних) – багато, індивідуальних – стільки, скільки осіб проживає в державі.

Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою , ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Види правових статусів особи за суб’єктами:

статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін.

Правовийий статус особи:

Існує до виникнення держави

Закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, існує в усній формі

Заснований на загальнолюдських цінностях та принципах

Поширюється на все населення

Має внутрішній характер

Основними елементами змісту є права та обов"язки

Права та обов"язки мають єдиний зміст і невідокремлений характер

Права та обов"язки не пов"язані і реалізація права не залежить від виконання обов"язку іншим суб"єктом

Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обов"язків

Існує як загальний статус

Не залежить від громадянства

Гарантується суспільством

Порушення прав та невиконання обов"язків тягне застосування заходів громадського впливу.

Понятие правового статуса человека и гражданина

Понятие основ правового статуса человека и гражданина

Правовой статус человека и гражданина - это юридически закрепленное положение человека и гражданина в обществе, государстве. Правовой статус человека и гражданина, главное содержание которого составляют права и обязанности, закрепляется всеми без исключения отраслями российского права, однако ведущая роль принадлежит конституционному праву, устанавливающему основы правового статуса человека и гражданина. Особый характер основ правового статуса человека и гражданина состоит в том, что они включают в себя наиболее значимые права, свободы и обязанности, имеющие особую ценность как для человека, так и для государства.

1) конституционная правосубъектность (право- и дееспособность). Конституционная правоспособность означает способность лица иметь конституционные права и нести обязанности. Правоспособность человека возникает в момент его рождения и прекращается смертью. Конституционная дееспособность - способность лица своими действиями приобретать и осуществлять конституционные права, создавать для себя конституционные обязанности и исполнять их. Дееспособность в полном объеме возникает с наступлением совершеннолетия, то есть по достижении восемнадцатилетнего возраста (ст. 60 Конституции РФ). Однако общая конституционная дееспособность может не совпадать со способностью осуществлять отдельные виды прав. Так, ст. 97 Конституции РФ устанавливает, что депутатом Государственной Думы может быть избран гражданин Российской Федерации, достигший на день голосования 21 года, а Президентом РФ -гражданин, достигший возраста 35 лет (ст. 81 Конституции РФ).

В отдельных установленных законом случаях совершеннолетний гражданин может быть признан недееспособным либо ограничен в дееспособности. Это возможно только по вступившему в законную силу решению суда;

2) гражданство;

3) принципы правового статуса человека и гражданина;

4) конституционные права, свободы и обязанности человека и гражданина;

5) гарантии реализации конституционных прав и свобод.

Правовой статус - система признанных и гарантируемых госу­дарством в законодательном порядке прав, свобод и обязанностей, а также законных интересов человека как субъекта права. Он отражает весь комплекс связей человека с обществом, государством, окружающими людьми. В структуру этого понятия входят следующие элементы:

а) правовые нормы;

б) правоспособность и дееспособность лица, обладающего правовым статусом;

в) основные права, свободы и обязанности;

г) законные интересы;

д) гражданство;

е) юридическая ответственность;

ж) правовые принципы;

з) правоотношения.

В зависимости от перечисленных критериев различают:

а) общий, или конституционный, статус гражданина;

б) специальный, или родовой статус определенных категорий граждан;

в) индивидуальный статус.

Набор правовых статусов велик, но в теоретическом плане наиболее существенное значение имеют первые три. Остановимся на их характеристике более подробно.

Общий правовой статус - это статус лица как гражданина государства, члена общества. Определяется он прежде всего Основным законом (Конституцией) государства и не зависит от различных текущих обстоятельств. Он является единым и одинаковым для всех, характеризуется относительной стабильностью, обобщенностью. Содержание такого статуса составляют главным образом те права, свободы и обязанности, которые закреплены и гарантированы всем и каждому Конституцией страны.

Общий правовой статус личности является основным, базовым, исходным, определяющим для всех остальных.

Специальный или родовой статус отражает особенности положения отдельных категорий граждан (например: студентов, пенсионеров, военнослужащих, инвалидов, участников войны и т.д.). Статус указанных социальных слоев, групп может иметь свои особенности (дополнительные права, свободы, льготы, а также обязанности, предусмотренные в действующем законодательстве).

Индивидуальный статус представляет собой совокупность персонифицированных прав и обязанностей гражданина. Индивидуальный правовой статус подвижен, динамичен и изменяется вместе с происходящими в жизни переменами. Он характеризуется особенностями положения конкретного человека в зависимости от его возраста, пола, профессии, участия в управлении делами общества и государства.

Таким образом, рассмотренные три вида статуса соотносятся между собой как общее, особенное и единичное. Они тесно взаимосвязаны, взаимозависимы и неразделимы. Каждый индивид выступает одновременно во всех указанных качествах - гражданина своего государства (общий статус), он принадлежит к определенному слою (группе) и, следовательно, обладает родовым статусом, и он же представляет собой отдельную неповторимую личность, то есть имеет индивидуальный статус.

Общий правовой статус у всех один, специальных - множество, в зависимости от особенностей правового положения отдельных категорий людей, а индивидуальных ровно столько, сколько физических лиц, проживающих на территории определенного государства.

этапы становления и развития института прав человека

Права человека, их социальные корни, назначение - одна из вечных проблем исторического, социального и культурного развития человечества, прошедшая через тысячелетия и неизменно находившаяся в центре внимания политической, правовой, этической, религиозной, философской мысли. Права человека - сложное многомерное явление. В различные эпохи проблема прав человека, неизменно оставаясь политико-правовой, приобретала либо религиозное, либо этическое, либо философское звучание в зависимости от социальной позиции находившихся у власти классов.

Само зарождение прав человека в V - IV вв. до н. э. в древних полисах (Афинах, Риме), появление принципа гражданства было крупным шагом на пути движения к прогрессу и свободе. Неравномерность распределения прав человека между различными классовыми и сословными структурами, а то и полное лишение этих прав рабов было неизбежным для тех этапов общественного развития. Каждая новая ступень такого развития добавляла новые качества правам человека, распространяла их на более широкий круг субъектов. И происходило это не стихийно, а в результате борьбы классов и сословий за свои права и свободу, за ее расширение и обогащение.

Проблема прав человека всегда была предметом острых классовых битв, которые велись за обладание правами, расширение прав, фиксировавших положение человека в обществе.

Данный аспект культурного прогресса можно проследить на возрастании гуманного начала в морали, праве, религии, философии по мере естественно-исторического развития общества. Античный раб свободнее первобытного дикаря, средневековый крепостной свободнее античного раба, а наемный рабочий раннебуржуазного общества свободнее средневекового крепостного. И хотя развитие общества по пути свободы не было поступательным наращиванием только прогрессивных начал, исторический прогресс явление, само по себе, пробивающее дорогу через все случайности и хаотические нагромождения социального развития.

Известно, что правила поведения в первобытном обществе носили синкретический (лат. synkretismos - соединение) характер. Эти правила в научной литературе получили наименование "мононормы", поскольку они не могут быть дифференцированы и классифицированы как нормы религии, морали, обычного права. По своему характеру - это правила, выражающие устойчивые привычки, убеждающие своей целесообразностью. Они концентрировали стихийно складывающиеся представления о полезном и вредном для рода или племени и, в конечном счете, были связаны со становлением общественного труда. Целью таких норм было поддержание и сохранение кровнородственной семьи.

Родовые нормы содержали в зачаточном состоянии представление о добре и зле, так как они предусматривали правила взаимопомощи и взаимозащиты. Но в целом это были жесткие предписания, продиктованные необычно трудными условиями существования человека, примитивному сознанию которого противостояли суровые силы природы, необходимость обороняться от враждебных племен. Поэтому и правила первобытного общества как мононормы, в которых еще четко не проступают ни признаки морали, ни признаки религии, ни правовые свойства в силу синкретизма сознания первобытного человека, определяемого синкретизмом бытия, в наибольшей степени выражают их характер и социальное назначение - поддержание целостности общины, рода, орды.

Для мононорм характерным было то, что они никогда не давали преимуществ одному члену рода перед другим, т. е. закрепляли "первобытное равенство". Но суть этого равенства состояла в поглощении человека сообществом, в жесточайшей регламентации всей его деятельности, в консервативности и застойности форм, закрепляющих существующие связи и отношения. Эта т. н. нормативная избыточность, свойственна обществам с относительно бедной культурой, для которых важнейшей задачей является поддержание равновесия и общественного спокойствия.

Однако возникновение мононорм было свидетельством грандиозной эволюции человечества, вышедшего из животного царства. Сам факт появления норм - это признак сугубо человеческого бытия, его социальности. Через освоение мононорм культивировались формы поведения, которые были необходимы человеческому сообществу для дальнейшего прогресса. Ведь даже самые консервативные и жесткие социальные нормы пришли на смену стадным инстинктам и свидетельствовали об осознании человеческими сообществам особенности своего существования по отношению к остальном миру и необходимости поддержания и сохранения своей общности. В рамках первобытной морали, обычаев, традиций, ритуалов, выраставших из мононорм, происходило становление человеческой социальности.

Люди на практическом опыте убеждались в полезности и целесообразности определенных правил, запретов, предписаний.

На последнем этапе распада первобытнообщинного строя в эпоху классообразования возникают нормы права. Однако формирование норм права и прав человека явления разновременные. Правовые системы большинства регионов мира формируются в связи с крупными общественными разделениями труда, ростом его производительности, которые создали возможность появления избыточного продукта и сосредоточения общественного богатства в руках уже сформировавшейся привилегированной верхушки, осуществлявшей процесс управления в родовых организациях. Они были основаны преимущественно на методах насилия, принуждения, применявшихся носителями верховной власти по отношению к большинству общества. Уровень свободы был минимальный и охватывал, разве что, правящую верхушку. В таких условиях притязания индивидов на обеспечение нормальной жизнедеятельности были нереальны. Люди видели в представителях верховной власти либо ставленников Бога на земле, либо просто владык, требующих беспрекословного подчинения.

Специфичной разновидностью рабовладельческого государства была полисная форма, которая выступала в виде рабовладельческой демократии, тирании, аристократии. Полисная демократия породила первые ростки явления, которые могут быть названы правами человека. Это связано с возникновением определенного пространства свободы, которое создало условия для появления равных политических прав у лиц, являющихся гражданами.

В VI в. до н. э. афинский архонт Солон разработал Конституцию, закреплявшую некоторые элементы демократии и устанавливавшую право на привлечение к ответственности государственных чиновников.

Свой вклад в развитие гражданских свобод внесли римляне, которые ввели разделение властей, приняли и разработали идеи естественного права.

В период средневековья свобода была крайне ограниченна, поскольку феодальное общество - общество всеобщей зависимости. Система внеэкономического принуждения, сословная иерархия, бесправие большинства порождали произвол, культ силы, систематическое насилие. Однако уже в этот период в Англии возникают попытки ограничения права монарха, соединения монархии с сословным представительством, стремление определить для владычества монарха правила, которым он должен следовать. Противостояние монарха, баронов, рыцарства, завершилось принятием Великой хартии вольностей 1215 г. В ней содержатся статьи, направленные на обуздание произвола королевских чиновников, требования не назначать на должность судей, шерифов и констеблей, лиц, не знающих законов, либо не желающих их выполнять. Особое место занимает ст. 39 Великой хартии, предусматривающая применение наказаний по отношению к свободным не иначе как по законному приговору равных и по закону страны.

Петиция о праве 1628 г., относящаяся к периоду формирования буржуазного строя в Англии, возлагала определенные обязанности на короля, которые призваны были защищать подданных от произвола королевской администрации. Дальнейшим шагом на пути обеспечения прав человека явился Хабеас корпус акт 1679 г., который ввел понятие "надлежащей процедуры", установил гарантии неприкосновенности личности, принцип презумпции невиновности и другие важнейшие для защиты прав личности положения.

Актом, закрепившим компромисс между упрочившейся буржуазией и правящей верхушкой землевладельцев, утверждением конституционной монархии, стал Билль о правах 1689 г. Билль отводил значительную роль парламенту, запрещал без его согласия приостанавливать действия законов, взыскивать налоги и сборы в пользу короны, содержать постоянную армию в мирное время. Наряду с этим Билль внес неоценимый вклад в развитие прав человека, установив свободу слова и прений в парламенте, свободу выборов в парламент, право обращения подданных с петицией к королю.

Указанные нормативные акты - свидетельство первооткрывательства Англии в области прав человека и в необходимом для их защиты разделении властей. Акт об устроении 1701 г. учредил верховенство парламента в сфере законодательства, принцип несменяемости судей, запрет королевским министрам быть членами парламента. Эти нововведения стали возможными в связи с интенсивным развитием буржуазных отношений, усилением власти буржуазного сословия, требовавшего положить предел феодальному произволу и абсолютизму.

Дальнейшее развитие идеалов свободы и прав человека, нашедшее воплощение в

исторических документах, произошло в США. Истоки этого явления заложены в философии просвещения, учениях древнегреческих философов, естественно-правовой доктрине, таких актах, как Великая хартия вольностей, Петиция о праве, Билль о правах, Хабеас корпус акт, которые были созданы в период становления буржуазного строя в Англии.

Учение естественного права было развито Томасом Пейном и Томасом Джефферсоном в их борьбе за победу буржуазно-демократической и антиколониальной революции. Идеи Пейна и Джефферсона были направлены не только на утверждение демократической государственности, но и на защиту неотъемлемых естественных прав человека. Трудно переоценить великий гуманный пафос Декларации прав Вирджинии 1776 г., провозгласившей: "Все люди по природе являются в равной степени свободными и независимыми и обладают определенными прирожденными правами, коих они - при вступлении в общественное состояние - не могут лишить себя и своих потомков каким-либо соглашением, а именно: правом на жизнь и свободу со средствами приобретения и владения собственностью, правом на стремление к счастью и безопасности и их приобретение". Декларация прав Вирджинии 1776 г. была первым государственным определением прав человека. Карл Маркс, оценивая этот исторический документ, писал, что Америка - это страна, "где возникла впервые... идея великой демократической республики, где была провозглашена первая декларация прав человека и был дан первый толчок европейской революции XVIII века".

Идеи Декларации прав Вирджинии были развиты в Декларации независимости 1776 г., провозгласившей: "Мы полагаем самоочевидным те истины, что все люди созданы равными и наделены Творцом определенными неотчуждаемыми правами, что к ним относятся жизнь, свобода, стремление к счастью, что для обеспечения этих прав среди людей учреждаются государства, черпающие свои разумные полномочия в согласии управляемых".

Конституция 1787 г. не содержит перечня естественных неотъемлемых прав человека. Впоследствии, в 1789 г., были предложены 10 первых поправок к Конституции, составившие Билль о правах, ратифицированный в 1791 г.

Важнейшим шагом в развитии прав человека явились буржуазно-демократические революции XVII - XVIII веков, которые выдвинули не только широкий набор прав человека, но и принцип формального равенства, ставший основой универсальности прав человека.

Дальнейшим этапом углубления и развития каталога прав человека стала вторая половина XX века. После Второй мировой войны, сопровождавшейся грубыми массовыми нарушениями прав человека, они вышли за пределы внутригосударственной проблемы и стали предметом постоянного внимания международного сообщества.

Признание Всеобщей декларации прав человека, Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод, Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах, Конвенции о предупреждении преступлений геноцида и наказания за него, Международной конвенции о ликвидации всех форм расовой дискриминации и ряда других важнейших международно-правовых актов, явилось неоценимым вкладом в развитие цивилизации и культуры XX в.

1. Правовий статус особи: поняття, структура, види

Правовий статус людини (особи) – це сукупність прав, обов’язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб’єкта права . У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об’єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв’язків, інтересів, відносин.

У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

- правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

- норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов’язки;

- правосуб’єктність, тобто можливість суб’єкта мати права та обов’язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;

- законні інтереси, що спонукають суб’єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на дозволену нормами права пасивність;

- юридична відповідальність як обов’язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

- громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов’язків;

- правовідносини загального (статусного) характеру.

В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до одного, реалізації своїх прав та обов’язків, їх захисту, гарантування й т. ін.

Ядром правового статусу є права та обов’язки, що реалізуються завдяки зв’язкам між їх носіями – правовідносинам. З вищезазначеного очевидно, що норми права та правовідносини загального (статусного) характеру, що виникають на їх основі, визначають правовий статус суб’єктів права.

Охарактеризувати правовий статус особи, означає розкрити місце, роль, положення та значення конкретної особи в суспільстві та державі, її можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин з державою, з іншими людьми, що, в свою чергу, розкриває характер самого суспільства, його соціального ладу.

Правовий статус громадянина – це правове становище особи, що є громадянином певної держави.

В юридичній науці виділяють три види правового статусу особи :

- індивідуальний (приватний) статус – це правовий статус кожної конкретної особи, кожного окремого громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Вони характеризуються неповторністю, як і люди – носії цих статусів. Індивідуальний статус визначає правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;

- спеціальний (родовий) статус – сукупність елементів, що характеризують правове положення окремих категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових осіб, членів тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). Їх також існує велика кількість, хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація майже неможлива. Лише найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;

- загальний правовий статус – це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина, держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим .

На основі загального правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп. Індивідуальні статуси ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що, виходячи з юридичного та фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити соціальну природу цього суспільства, його позитивні та негативні сторони.

Загальний статус не може змінюватися без відома держави, законодавця, а індивідуальні статуси є більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за бажанням самих носіїв або через те, що в їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни. Але такі зміни знову ж таки можуть відбуватися у межах загального статусу, не порушуючи його настанов.

У загальному правовому статусі складові частини – постійні, а в індивідуальному – змінні. Це не порушує принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий індивідуальний статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інваліди праці тощо).

На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан, професія і т. ін.

По-перше, будь-який правовий статус – це юридичний та фактичний правовий стан. По-друге, індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер правового статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором підприємства, нарешті, пенсіонером. Його індивідуальний статус весь час змінювався, а загальний (як громадянина) залишався незмінним.

Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус – не персоніфікована якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.

Правовий статус індивіда тісно пов’язаний зі статусами інших осіб. Усі права та обов’язки людини мають значення та зміст лише тому, що вона взаємодіє з державою, суспільством, іншими суб’єктами, колективом, перед якими має зобов’язання, або має відповідне суб’єктивне право. На нашу думку, кожен повинен знати свій статус, свої права та обв’язки. Якщо ж особа не буде ознайомлена з ним, вона може поводитись всупереч вимогам норм права та інших соціальних норм.

Отже, правовий статус охоплює усю систему прав та обов’язків, які має відповідна людина, конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом, здавалося б, несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом; по-друге, він повинен враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи безпосередньо зорієнтовані на людину, відповідну категорію людей тощо.